хоча квартирою це назвати важко. сьогодні ми з подругою перебираємося в гуртожиток. Це ж треба! думала, що ніколи не буду там жити. вже й інститут закінчила, і опаньки! не так сталося, як гадалося. напевно й мені тре' пройти через цю "школу життя". хоча гуртожиток не студентський, я все одно навіть не уявляю, як можна існувати в таких умовах. але людина - така істота, що до будь-чого звикає, то ж і я навчуся жити в такій системі. тож я залишаю сьогодні квартиру, де жила останні три роки. збирали вчора речі і згадували минуле. багато приємного (а іноді і неприємного!) пов'язане з цими стінами. люди, події, свята, подарунки й поцілунки, музика до ранку, сльози й сміх.... моє маленьке життя... збираємо речі, а дещо викидаємо. не все хочеться брати з собою. хай окремі речі залишаться у старому житті. а ми будемо будувати нове ;)

брала інтерв'ю в поета Сергія Піташа, інваліда першої групи, який майже не рухається і погано розмовляє. але в нього стільки оптимізму, що на двоїх здорових людей би вистачило! А я? тільки скаржусь: того мені бракує, і цього мені хочеться, а ще мені природа чи Бог, чи що там ще є отого пошкодувала! так завжди. Скільки разів я собі казала: радій тому, що маєш, бережи це і не смій плакатись, але приходить певний настрій і я не можу втриматись. І так мені шкода саму себе, що не знаю, що робити. А він - Сергій - сидить в чотирьох стінах і радіє життю. Вчитися в нього мені, і ще раз вчитися.