"А поутру они проснулись..." і їм вже нікуди не хотілося їхати, а треба -- Фіолент чекав на нас. Тому ми зібрали речі і залишили Мангуп. А потім було море - гаряче, гарне, сонячне... Розповідати про це неможливо. Краще дивіться фотографії ))

На Баклі я вперше побувала дев’ять років тому. І мені там відразу сподобалось: по-перше, це не дуже популярне місце серед туристів, тому там завжди небагато людей; по-друге, просто люблю печерні міста. А тут колись — дуже-дуже давно — жили наші пращури. В минулому році була там по роботі. А от на цих вихідних нарешті трошки погуляла по цій місцевості. З кримськотатарської Бакла перекладається як квасоля. І дійсно по формі вона нагадує квасолину: два узгір’я, з’єднані невисоким переходом. Гора розташована в 2,5 км на північ від селища Скалисте Бахчисарайського району. Систематичне археологічне вивчення печерного міста й його пам’ятників почалось у 1961 році, але йшло не дуже активно. В епоху раннього середньовіччя тут знаходилось маленьке сільськогосподарче поселення, жителі якого займалися виготовленням вина. У другій половині 6 ст. частину селища відгородили захисним муром, й воно перетворилося на невеличке сховище. Скоріш за все, його побудували за ініціативою візантійської адміністрації, яка заснувала тут найпівнічніший форпост імперії на півострові. З 10-11 ст. поселення поступово перетворюється на провінційне візантійське містечко. За весь час свого існування воно неодноразово переживало напад ворогів. У кінці 13 — середині 14 ст. воно в останній раз було завойоване й зруйноване, після чого життя тут припинилося. На Баклі відомо більше 90 печерних споруджень, значна кількість яких мала господарче призначення. Частина печер використовувалася в культових цілях. У 2003 році на Баклі група археологів знайшла храм 9-13 ст., на північний схід від якого в печері є ніша з гречеським написом: «Пахощі свічки — радість». Поки що, крім неймовірно гарної природи, на Баклі дивитися нема чого. Можна тільки по печерам погуляти. Археологи законсервували майже все, що колись було знайдено та відбудовано. Тільки це й врятувало старовинне місто від жорстокого знищення місцевими й заїзними варварами. Зараз середньовічні руїни засипані землею. Навряд знайдеться на Кримському півострові місце, яке б постраждало від «чорних археологів» в такій же мірі, як ранньосередньовічний могильник, розташований на схилах Дурного Яра. Цей овраг знаходиться трошки південніше знищеного містечка. Некрополь розграбовано майже повністю. Співробітники Служби безпеки України намагалися контролювати ситуацію, переслідували вандалів, затримували підозрюваних, забирали награбоване, але це були тільки полуміри. Скарби все одно притягували людей, й знаходилися ті, хто був готовий на ризик, тільки б дістати дорогоцінні схованки прабатьків. В одному зі своїх інтерв’ю кримський історик Ігор Храпунов сказав: «Відношення до нашого спадка — це показник загального культурного рівня в країні. Тому що, наприклад, у Франції або в Германії ніхто пам’ятники не грабує. Там нема проблеми, щоб якісь люди з лопатами копали могили. Чим виший загальний рівень держави, тим менше зазнають розграблення пам’ятники.»

Крим неперевершений. Це шматочок раю на землі. Узимку він блищить кришталем, навесні він стрімкий і веселий, восени одягається у королівський оксамит. А зара' він розслаблений, замрійливий, сонячний...